Спільнота Попларфілд ( Poplarfield)  розташована в самому серці регіону Манітоба. Вона виникла  на початку століть і повільно, але впевнено зростала, коли поселенці, насамперед українського та польського походження, заселяли садиби в навколишніх регіонах. Як і в багатьох подібних громадах, розташованих в околицях прерій Манітоби, незважаючи на численні початкові труднощі, район Попларфілд утвердився, виріс і насолоджувався дуже захоплюючим періодом економічної та культурної життєдіяльності. Багато поселенців в регіоні Попларфілд походили з тернів Східної Галичини, і в числі цих емігрантів були і вихідці з Дубівців та Дегової. Уряд Канади запрошував українців заселяти, дикі землі західної Канади. Коли прибули перші поселенці району Попларфілд, вони залишилися практично без капіталу; вони виживали, а потім процвітали лише завдяки рішучості й роботі в поті  чола. Свій скромний початок нового життя в Канаді, вони починали з спорудження наметів,  з тополиних стовбурів і дерну. Такі споруди, які називали "будою", інколи споруджували ретельніше, покривали грязьовою штукатуркою і використовували як житлові приміщення протягом перших чи двох зим, поки не було розчищене подвір’я. Більшістью деревини тут була тополя (звідси і назва поселення Тополине поле (Попларфілд). Єдиними інструментами, які використовувалися, були сокира та пила. Дерева  зрізалися  близько до землі, а пеньки та коріння згнивали  за два-три роки; гілки спалювали. Це був повільний процес, але багато теритроій було очищено таким чином. Жінкам також доводилося виконувати таку важку роботу.У перші роки багато сільськогосподарських культур не сіяли, тому що не було багато розбитої землі. Фермер сіяв приблизно акр або два, тому що грунт був занадто важким, щоб більше робити. Інколи знадобився цілий день, щоб зрубати два дерева, викопати коріння й пеньки, обробити землю киркою та витягти викопане в результаті каміння. Таким чином перші українські поселенці, почали будувати своє нове життя на лісисто-болотистих землях  Манітоби. Для більшості сімей піонерів у районі Попларфілд велика частина роботи виконувалася вручну, мати коней чи обладнання було далекою мрією. Протягом перших кількох років найближчий магазин був у Теулоні, за 40 км. Досить звичним явищем було, коли люди йшли пішки. Доріг не було, окрім кількох невеликих стежок. Чоловіки часто носили на спині мішок з борошном  всю дорогу додому. Майже всі йшли пішки, а через кілька років їздили на волах і возах, а ще через кілька років — на конях і колясках. Незабаром після поселення був створений будинок культури, загальний магазин,  церква,щкола і пошта. Залізниці не було. Перша лінія залізниці  з’явилася лише через десять років. Коли нарешті з’явилися автомагістралі, поселення було розділено навпіл, і з’явився «новий» Поплярфілд.

Церква Святого Миколая була побудована в 1913 році  Костянтином Марикуцою. У церковних записах вказуються глави родин перших членів святого Миколая в Попларфілді: Данило Торбяк, Гарольд Кловак, Даніель Галюк, Стефан Дідик, Василь Дідик, Іван Марикуця, Василь Верстюк, ВасильОзарко,СтефанГривінський, Петро Семотюк, Кузьма Картушин ,Іван Веперович, Микола Куцій, Григорій Павлюк, Софрон Леочко. Парафіяльна зала була  збудована в 1937 році. Був придбаний невеликий будинок і перенесений на  місце коло церкви. Тоді Нік Лісовецький був найнятий, щоб побудувати фасадну прибудову та завершити перетворення в дуже потрібний зал, так як зал товариства ім.Шевченка знищила пожежа. Біля церкви до 60-річчя українського поселення у Канаді, та 45-річчя українців у Поплярдфілді, був відкритий (5 cерпня, 1951р). пам’ятний знак  піонерам району на якому викарбовано надпис. Протягом 40-50-х років перше покоління  переселенців померли, і громада повільно перейшла до другого покоління мешканців.      КІНЕЦЬ 1 ЧАСТИНИ , далі буде....